Призов 2015 — наступаючи на граблі 1918-го

Мобілізація — щось невимовно чуже для мешканців мирних міст. Як ліщата, що вихватують вас із теплого і спокійного життя і, проносячи темною іржавою трубою, викидають у полум’я війни. І чи не в кожного думки: не мене, чому я? Нехай іде інший! А я втечу. Відсиджуся. Мине…

Не мине. І ніхто не відсидиться. Як не вийшло відсидітися в мешканців Києва в січні 1918-го, коли семитисячна (!) армія голодранців Муравйова за кілька днів чи не с ходу захопила майже півмільйонне місто. І тоді вже ніхто не сховався. Тисячами розстрілювали більшовики чоловіків на вулицях, тих хто міг захистити і себе і місто, але тоді чомусь подумав: омине. Одних лише кадрових військових було тоді в Києві 20 тисяч. Багато навіть із зброєю. Але тоді вийшло воювати за своє місто аж 1700 чоловік. 

Інші сиділи хто по кабаках, хто по хатах і, мабуть, казали один одному: 

— А за кого я маю іти воювати? За Грушевського (Петлюру, Вінниченка)? Нехай їх діти йдуть.

Так і зараз чую:

— Чого я маю іти вмирати за Порошенка, Яценюка, Турчинова?

Брєд. До чого тут вони? За свою землю. За право жити на своїй землі. За право бути гідним і гордим. За те, щоб не ховати очі, коли твоя дітина спитає:

— Тато, а ти що робив, коли москалі захоплювали Україну?

Ті, хто в січні 18-го сховалися від російської кулі, прирекли себе і своїх дітей на голодну смерть зимою 33-го. Не оминуло…

Не омине і тепер. Тоді М.Грушевський, під впливом церемонії поховання загиблих студентів під Крутами, написав: "Вони великі майстри в сім і вкладають у похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди – не їх діло, вони тримаються гасла: "моя хата скраю", беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже – справляють йому похорони і записують до національних святців…".

Нічого не нагадує сьогодні? Ставати на коліна цілим селом перед похоронною процесією, а на другий день тікати від повістки із воєнкомату. Що стоїть між цими двома станами душі? 

«Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!» — писав тоді Муравйов про розправу над підкореним містом. Сотні, а може тисячі генералів! Що вони могли зробити, якби взялися до оборони?

Тож, коли візьмеш до рук бланк повістки, згадай про ці дні. Поки є вибір, бо потім його може не бути. Втікнувши раз, сховавшись як щур, ти можеш потім ховатися все життя. І, можливо, ти ніколи вже не зможеш собі пробачити той день. Той день, коли ти ще був хазяїном свого життя…