Шлях до Європи

Валентин Стецюк  19 мая 2012 14:59  24612624 012990

В кожну річницю перемоги у Другій світовій війні піднімається тема примирення бійців Червоної Армії і УПА, однак реальних кроків до примирення нема і не передбачається. Часто наводиться приклад Іспанії, де республіканці і франкісти примирилася між собою вже через кілька років після закінчення воєнних дій, але цей приклад, як і інші подібні, чомусь зовсім не наслідуються. Беру на себе сміливість бачити причину цього у різниці європейської і східнослов’янської ментальності. Конкретно – у ставленні до противника і у методах збройної боротьби.
Ще з часів середньовіччя у Європі склалося рицарське ставлення до противника і сформувалися неписані правила, звичаї ведення воєнних дій. Ворог залишався ворогом на полі бою, але в мирний час противники могли стати друзями і мирно обговорювати окремі деталі боїв, в яких вони билися на смерть, тобто війна розглядалася ними подібною до спортивного поєдинку.
У часи Першої світової війни поєдинки льотчиків як раз і розглядалися як спортивні. Коли німець збивав француза і той спускався на парашуті живим на землю, він вітав противника з перемогою, а той, перше ніж відправити його до табору військовополонених, вів до кнайпи на пиво, де вони обговорювали деталі повітряного бою. Зрозуміло, що бувало і навпаки, коли переможцем був француз. У Другій світовій війні ця традиція згасла і в якісь мірі з вини радянських льотчиків, які відмовлялися потиснути простягнуту руку збитого супротивника.
Так само вони відмовлялися проводити пропоновані німцями футбольні зустрічі у перервах між боями. Ці факти описує німецький ас Рудель у своїх спогадах. Тим не менше, в цілому миролюбне ставлення до переможеного противника в Європі збереглося. Я пам’ятаю, як дивувався, коли читав у радянських газетах, що у двадцяту річницю висадки союзників у Франції колишні вороги – німці і американці з британцями - зібралися на місці боїв, ділилися спогадами і пили шнапс чи віскі у пам'ять полеглих просто тут у казематах, які одні колись захищали, а інші брали штурмом.
Знову ж таки  читав, але вже в українській львівській газеті за 1941 рік про ганебну поведінку радянських солдат, які могли удавати з себе вбитих, а потім стріляти німцям в спини, або підняти руки вгору, а коли німці підходили брати їх у полон, тоді починали стріляти в них зблизька. Це суперечило звичаям війни, але у нас виховання було інше, бо пам’ятаю, що подібна «тактика» трактувалася як військова хитрість  і застосовувалася у постановці епізодів деяких фільмів воєнної тематики.
Я не беруся пояснювати глибоку причину такої різниці у ставленні до противника, зокрема переможеного, але ця різниця існує і досі. Свідченням цього є західна реакція на взаємини між представниками колишньої і нинішньої української влади. Те що нам видається торжеством справедливості, на Заході розглядається чи як не дикість. Українські інтелектуали дуже люблять доводити усім (а скоріше самим собі!) нашу «європейськість» історичними, географічними, навіть культурними аргументами. Це формалізм, бо Європа має бути у серці. Коли вона знайде туди дорогу, то не тільки примиряться колишні червоноармійці і упівці, але і політичні противники будуть чесно визнавати свою поразку а не опускатися до дрібного ошуканства після закінчення політичного двобою...

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>