Недоліки демократії

Не раз доводиться  чути цитування слів Черчиля про  те, що демократія — погана форма правління, та ліпшої нібито нема. Але що значить "ліпша" чи "гірша"? Демократія – це просто інструмент для управління суспільством, і як такий він мало цікавить широкі маси, для яких важливими є не демократичні цінності самі по собі, а те, наскільки вони можуть забезпечити суспільну стабільність і справедливість, добробут і захищеність від насильства та зловживань кожної окремої людини. І якщо демократія забезпечити такого існування суспільства не може, то в суспільстві проходить трансформація форм правління. Історія дає тому переконливі приклади.

Найліпше розглядати приклади з Давнього світу, коли ще не існувало жодних ідеологій і ригористичних установок відносно форм правління, що розвинулося у наші часи і тепер у значній мірі впливає на масову свідомість. Більше того, політичні авантюристи і демагоги різного штибу формують у свідомості людей думку про абсолютну цінність демократії, забуваючи про те, що вона може вироджуватися в охлократію, від якої суспільство може шукати порятунок навіть у тиранії.

Форми правління в містах-державах давньої Греції були різні – і демократичні, і авторитарні, і мішані, і не можна сказати, що процвітання окремих міст залежало від самих цих форм. При демократичному устрої народними зборами більше маніпулювали аристократи — засобами, які залишаються дієвими і донині  — підкупом, намовляннями, інтригами. Фактичний вплив на державну політику робили своїми махінаціями заможні і авторитетні люди, які могли і не мати офіційних посад. Одним з таких лідерів народу був Перикл, який упродовж тридцяти років користувався великою підтримкою на народних зборах, чого він досягав виключно політичними маніпуляціями.

Система частої ротації за жеребкуванням в Раді чотирьохсот (пізніше – п’ятисот), вибірність на певний термін усіх важливіших державних посад, демонструє крайню форму демократизму, при якій державна влада ставала аматорською, що не могло не мати негативних наслідків. Під час військових дій також проявилися недоліки демократичної системи, яка давала можливість керувати політикою і воєнними діями дилетантам. Недоліки демократичного правління деякі сучасники розуміли. Платон в одній зі своїх робіт писав приблизно таке:

"…коли усі абсолютно вільні,.. вчитель боїться своїх учнів і запобігає перед ними, учні з презирством ставляться до вчителів, юнаки натягують на себе маску старших, старі принижуються до юнацьких забав, аби не бути обтяжливими молодим і не здаватися занадто поважними… Це безмежне свавілля веде до того, що громадяни настільки пересичені і слабкі духом, що вони, коли влади застосовують до них найменший примус, роздратовуються и не можуть це стерпіти, а тому починають нехтувати законами, так що залишаються взагалі без будь-якого провідника".

Кінець-кінцем, грецькі  міста-держави, вистоявши у боротьбі з деспотично керованою Персією, підпадають під владу Риму.
У Римі маніпулювання вищих  верств  нижчими теж мало місце і набуло воно форм так званого патриціату. Кожен патрон мав своїх клієнтів, які підтримували його та його кандидатів. При такій системі найбільший вплив на державну політику мали саме найбагатші громадяни. Однак в часи небезпеки чи її загрози маніпулювати народною думкою вдавалося не завжди. При цьому інколи народ ставив на чолі держави людину всупереч існуючим законам. Так було, наприклад, з Гаєм Марієм, який обирався консулом сім разів здебільшого всупереч волі впливових сенаторів і діючому правилу. Отож, римська державна система могла добре працювати і працювала, незважаючи на те, що реалізація демократії була в ній далекою від уявного ідеалу. Але  і така демократія привела до переходу до авторитарного правління.

Втрата позицій демократичних  інституцій в Римі почалася з часів  Сулли, і цей процес став невідворотним усупереч зусиллям демократів. В короткому огляді події розгорталися так. Римський полководець Гней Помпей у новостворених провінціях на сході імперії поводився як необмежений владою правитель. В Римі боялися, що по поверненні він з допомогою війська стане диктатором. В таких умовах найвпливовіші римські політики того часу — Красс і Цезар, який вже в молоді роки дістався до вищих посад завдяки підкупу виборців, домовилися про скоординовані дії проти небезпечного суперника. В результаті був досягнутий тимчасовий компроміс у новоствореній формі правління трьох — тріумвірату. Тріумвіри склали угоду, згідно з нею поділили владу в різних провінціях. Коли у битві з парфянами загинув Красс, боротьба між Помпеєм і Цезарем стала неминучою. Перемога дісталася Цезарю, оскільки він мав більш боєздатне військо, загартоване у галльській війні.
Жадоба влади окремих осіб знаходила відгук у римському суспільстві, спраглому миру і спокою після тривалого періоду безладдя і громадянських воєн. І це бажання миру і спокою було  не тимчасом явищем, у суспільній свідомості сталася певна трансформація цінностей. Якщо раніше найбільше громадянські чесноти віра і честь визначали організацію римського суспільства, то розвиток гедоністичних цінностей потребував нового державного ладу.
Фактично Рим як держава і був врятований лише завдяки зміні державного ладу. Однак цей порятунок був би неможливий якби в Римі не знайшлося людей, гідних нести тягар відповідальності авторитарної влади. Цезар був наділений багатьма талантами, але тільки політична інтуїція і безмежна віра в самого себе дозволили йому поламати вікову політичну традицію Риму і одноосібно очолити державу. Однак йому не вистачало реалізму в оцінці політичної ситуації і він був підступно вбитий прибічниками демократії.

Гідний спадкоємець Цезаря знайшовся не зразу. Треба було ще кілька років громадянської війни, щоб з усіх претендентів залишився один переможець, котрим був Октавіан, який, зайнявши місце Цезаря, остаточно поховав республіку.  Впродовж свого довгого правління він завершив розбудову Римської імперії, залишаючись обережним у ставленні до традиційних республіканських інституцій, а, можливо, він просто був навчений досвідом Цезаря. Октавіан зміг позбутися вороже налаштованих до нього сенаторів, замінивши їх своїми прибічниками. При взаємній поступливості Сенат зберігав свій престиж верховного державного органу, а Октавіан ставав фактичним одноосібним правителем, формально на маючи статусу диктатора. Зберігши республіканські інституції, він вправно користався ними в рамках традиції таким чином, що вони залишалися під його контролем. Зокрема, він стояв першим у списку сенаторів і це давало йому право більшої законодавчої ініціативи і привілеї висувати власних кандидатів у магістрати.

Він 13 разів обирався консулом і одночасно мав владу трибуна, що забезпечувало йому права вето і керування усіма громадянськими справами. Якщо додати, що він був і головнокомандувачем армії, то можна зрозуміти, що вся влада була, дійсно, в його руках. Щоправда, і користувався він цією владою розумно, спрямувавши всю свою енергію менше на захоплення нових територій, а більше на впорядкування імперії. Він пишався тим, що "прийнявши Рим цегляним, залишає його мармуровим". В більшій мірі йому треба завдячувати за той дивовижний факт, що майже на протязі двох століть у Середземномор’ї панував “Пакс Романа", період відносного миру і спокою. Пізніше в Римі по смерті чергового імператора не раз виникали рухи за відновлення демократичних норм, але відгуку у суспільстві вони не знаходили.

На прикладі Греції, Риму та інших "демократичних" держав наших часів ми бачимо, що демократія дуже часто є лише ширмою для фактичних правителів держав, її зовнішні форми використовуються для ошукування більшої частини населення в інтересах верхівки, а там, де демократію намагаються використовувати у чистій формі, уряд, підіграючи масам, опускається до їх рівня і демократія перетворюється в охлократію.
Тим не менше, світовий тренд  у розвитку форм правління іде в напрямку розвитку від авторитарних до демократичних форм. І саме демократичні держави мають успіх, і це стається тому, що демократія у них не використовується окремими особами у власних корисливих інтересах, принаймні у широких масштабах. Інакше кажучи, демократія вимагає наявність моралі певного рівня у тих виборних осіб, які стоять на чолі держави. А мораль у них не буває вищою за ту, яка панує у суспільстві загалом. Коли у суспільстві переважають люди, готові платити і брати гроші за право порушення закону, коли нема поваги до кожної з усіх гілок влади, жодна демократія не буде ефективною і тоді виникає потреба у "сильній руці". І це не раз в історії було.