Ужгород: як його полюбити

Uzhgorod.in  20 августа 2017 12:30  670158198 0159724

Галина Танай, вочевидь, якщо і вважає себе ужгородкою, то лише віднедавна. Але це не завадило їй написати отаке от оригінальне освідчення місту. З таким баченням нашого Ужгорода можна погодитися або ж ні, але прочитати – варто.

Оригінал тесту узятий ЗВІДСИ.

Ужгород

«Якщо географічно для України Ужгород – це крайній Захід, то за духом це місто абсолютно південне, розслаблене й неспішне. Перше питання, що виникає після кількох днів перебування – коли всі ці люди працюють? Адже часом здається, що каву тут п’ють постійно, а центр міста з його крамницями і кав’ярнями переповнений місцевими у розпал робочого дня. Звісно, було би перебільшенням заявити, що Ужгород застиг у вічній сієсті. Але те, що після Києва ритм життя тут здається часом аж надміру розслабленим, факт. В якусь мить з’явилося відчуття, що моя швидкість тут недоречна – ніби з непристойним поспіхом біжиш серед статечного панства на променаді.

Пам’ятаю, був період, коли в цій розслабленій атмосфері я вперто намагалася зберегти звичний темп. Постійні доброзичливі жарти знайомих щодо моєї «столичної» метушливості і трудоголізму починали напружувати. А потім сталося міжсезоння, коли мене наздогнали перманентна втома, абсолютно кепське самопочуття й повна непродуктивність. Втрачати було нічого, і, як не крути, потроху наближалася весна. А в Ужгороді вона починається раніше. І я вирішила прийняти цей виклик – хоч трохи пожити у неквапному місцевому ритмі, не перетворюючи кожну кав’ярню на філіал коворкінга, не думаючи про дедлайни, не намагаючись встигнути все і заборонивши собі дратуватися через хвилинне спізнення чи спонтанне відхилення від планів. І в якийсь момент мені вдалося.

Вміння по-справжньому насолоджуватися життям – чи не найцінніше, що дав мені Ужгород. Насолоджуватися завжди, коли для цього є хоч найменші підстави, а не тоді, коли виконано певний обсяг завдань, ніби тільки це й дає право радіти. Я продовжую вважати, що людина – це насамперед її робота. Але більше не думаю, що маю право на радість, лише виконавши енну кількість пунктів із плану. І не вважаю відкладання роботи на інший день через втому чи погане самопочуття катастрофою й особистою поразкою.

Зрозумівши цей спокійний, задоволений спосіб життя, я навчилася двох речей: за потреби легко перемикатися з «київського» на «ужгородський» режим і навпаки – і бути терпимою до тих, чия швидкість набагато нижча за мою. Це прийняття дозволило краще відчути тутешній ритм і навчитися працювати з аудиторією. Тут маю зазначити, що в Ужгороді навіть обрати зручний час для лекції чи культурної події – це вже окреме мистецтво. Будні недобрі – хіба після 18:30, і краще щось розважальне, бо хто ж захоче напружуватись після робочого дня. У вихідні – не раніше 13:00, бо всі мають виспатись і встигнути випити кави (до речі, не вірте локальному міфу про найкращий у світі закарпатський кавіль – у більшості закладів він відверто поганий, і нормальну каву тут наливають у  хіпстерських місцях). В неділю ще й слід сходити до церкви. Крім того, треба врахувати інші фактори: церковне свято, піст, час саджати булі, час викопувати булі, надто холодно, надто тепло, всі поїхали кататись на лижах, або паритись у чанах, або в гори, або по селах до батьків. Передбачити ужгородську публіку буває нелегко, але до цього треба ставитись філософськи, інакше зневіра і професійне вигорання  на рівному місці гарантовані.

Життя Ужгорода взагалі дуже прив’язане до традиційних календарно-обрядових ритмів. Можливо, частково це пояснюється тим, що Закарпаття – регіон із найбільшою часткою сільського населення в Україні. Значна частина мешканців обласного центру (до речі, найменшого в країні) – вихідці з сіл, що приїхали навчатись чи працювати й осіли в місті. Можна припустити, що звідси й властива багатьом ужгородцям релігійність, культ сімейних цінностей, тенденція до ранніх шлюбів і часом вражаюча для незвиклої людини патріархальність – примхливий мікс сільського традиціоналізму й урбаністичних реалій. Звісно ж, це не означає, що так живуть усі, або що все і завжди вирішують чоловіки. Проте є неприємні дрібниці. Наприклад, я багато разів стикалася з тим, що чоловіки губляться й уникають звичного мені при зустрічі рукостискання – або, вітаючись із присутніми чоловіками, уникають привітання з жінками, часто дозволяють собі сексистські висловлювання. Архаїчне «жони і люди», себто «жінки і чоловіки», видно, виникло не на порожньому місці. Спершу весь цей лагідний побутовий сексизм, як і неймовірна кількість жінок на підборах, завжди при  гіпюрі, макіяжі і в перманентному пошуку достатньо укомплектованого для парування й подружнього життя чоловіка, були для мене фактором дикого роздратування. Потім я почала ставитися до цього з гумором – адже не все так однозначно, і, зрештою, ніхто не змушує мене поділяти тутешні цінності. А ненав’язлива кампанія з ґендерної просвіти серед знайомих чоловіків потроху дала плоди – тепер вони не дивуються, побачивши мою простягнуту для рукостискання долоню, і, може, й вважають мене трохи схибленою, але принаймні поважають те, що важливо для мене. Може, це ще й наслідок вимушеної закарпатської толерантності – спробуй-но бути нетолерантним, живучи біля кордону, в суцільному коктейлі мов і релігій. Тут уже й емансипованих жінок можна стерпіти – принаймні, в гомеопатичних дозах. 

Однак легендарна закарпатська м’якість і толерантність часом здаються перебільшеними. Епізодичні, проте повторювані з певною періодичністю випадки дискримінації іноземних студентів, яких тут багато, образливі коментарі на адресу ромського населення, що ними рясніють соцмережі, часто залишають неприємний осад. Утім, я б у жодному разі не говорила, що таку позицію поділяє більшість містян, і що це суто ужгородська проблема. Нетерпимість і страх перед інакшістю найчастіше поширені там, де є проблеми з освітою, культурою і мобільністю. Тобто – на дуже значній частині території України. А, попри близькість Євросоюзу, – Ужгород закінчується контрольно-пропускним пунктом на кордоні зі Словаччиною – більшість громадян не їздить щотижня на каву до Праги чи концерти до Берліна. До того, як прожити тут певний час, я наївно думала, що десь так воно і є, й ужгородці вже точно більш толерантні й відкриті, ніж мешканці Черкас чи Пирятина, що не мають під боком кордону з ЄС. Проте їздять переважно одні й ті самі, і не факт, що на концерти і в театри, а не на закупи в супермаркети Tesco – та й це перестало бути вигідним через падіння гривні. А виїзди на «пєрєсєчку» – регулярний, раз на п’ять днів, перетин кордону на ввезеній з-за кордону і тому дешевшій автівці – це ще не мобільність. Впевнена, що завдяки «безвізу» українці стануть більш мобільними і відкритими, але очікувати моментального ефекту чи вважати, що на Закарпатті цей ефект буде набагато відчутнішим, було б наївно.

Якщо повернутись до властиво закарпатської толерантності і м’якості, вони мають і темний бік. Протягом 20 століття закарпатці побували громадянами п’яти держав, не виходячи з хат. Негнучкі в таких умовах не виживають. Проте сформовані непростими історичними умовами послух і визнання будь-якої влади тепер грають із закарпатцями злий жарт. Схиляння перед «правом сильного», коли сильного обрано шляхом демократичних виборів і утримувано коштом платників податків, не йде на користь суспільству. Небажання вв’язуватись у «політику», нерішучість у відстоюванні власних прав і, може, й неусвідомлювана недовіра до ближнього – ось готовий рецепт перемоги корумпованих і тісно переплетених влади й бізнесу (мені в жодному разі не йдеться про весь бізнес за замовчанням) і провалу нездатних лобіювати власні інтереси громадян.

Є ще один момент, пов’язаний з тою-таки прикордонністю. В Ужгороді в мене не раз виникало відчуття, що багато місцевих сприймають свій край як перевалочну базу. Хтось працює за кордоном і витрачає гроші вдома, бо так дешевше. Хтось опиняється тут тимчасово, в очікуванні еміграції в західному напрямку або переїзду до Львова чи Києва. В результаті мало хто готовий брати на себе відповідальність, щоби впливати на ситуацію. Найбільш активні люди, яких я тут зустрічаю – це або вихідці з інших міст, які опинилися в Ужгороді лише тому, що він їм подобається, або місцеві, які прожили якийсь час поза Ужгородом і вирішили повернутися. Є й локальні ентузіасти, що роками займаються улюбленою справою й роблять своє місто щонайменше широко відомим у вузьких колах по всій країні – розвивають культуру вінілу, влаштовують техно-вечірки, про які, здається, часом більше знають кияни. Ці люди відкривають нові для міста заклади харчування, культурні простори і формати, відчайдушно намагаються вберегти від знищення пам’ятки архітектури. І, здається, останнім часом почала кристалізуватися критична меншість активних громадян, що вчаться домовлятися між собою і робити місто своїм – та сама меншість, що робить зміни можливими.

Майже за рік моє ставлення до Ужгорода встигло еволюціонувати від абсолютної зачарованості до роздратування, скепсису, зневіри – і, зрештою, тихої любові, яка мириться з тим, чого змінити не можна. Після нескінченних подорожей і напруженого ритму Києва, застрибнувши в потяг і почувши знайому закарпатську говірку, я відчуваю полегшення. І точно знаю: я їду додому».

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>