РОЗДУМИ НА «КУЛЬТУРНІЙ» ПЕРИФЕРІЇ

Не надто "компліментарні", можливо, дискутабельні, але цікаві роздуми від Mykhailo Markovych…

Насамперед, перш ніж розвішувати ярлики і включати розумного, слід застрахуватися, як це зробив, наприклад, Олександр Бойченко у своїй відомій книзі «50 відсотків рації». Мовляв, дві сторони медалі, фіфті-фіфті, залежить від того, яку ви обираєте, або на якій, з тих чи інших причин, опинилися.

Якось так вже склалося (карма, зорі чи геополітика), що людина, яка живе в Закарпатті, мусить вживатися з цими довколишніми кордонами, з цією майже фізично відчутною, протяжністю 467 км, колючою огорожею. Крім того, з нашою головною нагородою і покаранням – Карпатами, природним бар’єром, що разом з «колючкою» дає можливість мешканцям варитися на маленькому вогні, наче в казані, осторонь від «іншої» України.

Що не кажіть, і як би не підлещувалася «Вікіпедія», глаголячи, що сполучення з Україною (так і пише!) полегшують численні карпатські перевали, але варто проїхатися автобусом з Ужа до Франика (мовчу про Чернівці), і бажання ще раз здійснити понад десятигодинну екскурсію «фешенебельним» Ікарусом, високоякісними українськими дорогами, прийде тільки до наслідників де Сада та Мазоха.

Тож маємо таке собі Закарпаття – периферію (в різних сферах) для України і «східну Європу» в центрі Європи для мешканців ЄС (є нюанси звісно). І цю периферійність, чи то пак перебування на маргінесах, можна побачити і відчути у всьому. Зокрема, в нашому культурно-літературному процесі.

Ну от, наприклад, скролю свою фейсбучну стрічку, в якій час від часу з’являються новини про презентації книг, як українського оригінального, так і перекладів українською, час від часу відбуваються тури письменницьких музичних гуртів, час від часу – книжкові форуми. І що ви думаєте, яка, так би мовити «географія» цих подій? – а зовсім проста, ( і навіть численні карпатські перевали тут нічого не полегшують) – Львів, Чернівці, Франик, Київ, Дніпро, Одеса, Харків, Вінниця, Запоріжжя (і це добре).

Проте найбільше мене, як закарпатця, хвилює (біла заздрість) саме оце: Львів, Чернівці, Франик… Львів, Чернівці, Франик, що і закручує в голові платівку з фразою одного мого друга: «Так ми Україну не побудуємо!». Саме тут варто зауважити, що Львів, Чернівці, Франик, і іже з ними, за більшість своїх літературних подій мають дякувати мережі книгарень «Є», що робить для української культури та літератури більше за всіх реформаторів. До речі, в деяких містах, як от в Дніпрі, є вже три такі книгарні… В Закарпатті – жодної.

І ось тут на допомогу мені приходить перший абзац, в якому я допустив перебування на одній зі сторін медалі, проте обираю балансування на грані.
Згадуючи, ті не часті, але справді вартісні літературні події, що відбувалися в області, можу назвати майже всіх людей, хто їх відвідує… Це, насамперед, журналісти, які, не так із-за зацікавлення автором і літературним продуктом відвідують захід, як з метою мейк фото, і написати декілька сухих слів, що відбулося, і пройшло, відтак, декілька інтелектуалів, декілька родичів письменників, декілька викладачів і студентів…

Що такі нечасті заходи відбуваються «раціонально і виважено», в основному, в будні, і в межах робочих годин, – це перші 50 відсотків рації, що їх відвідує одна і таж кількість людей – інші 50 відсотків. Що я хочу цим сказати? Та всі, хто дочитав до цих слів, і так все зрозуміють. Чи доречно у нас проводити культурне просвітлення? Шукаючи відповідь в очах, наприклад, ужгородських перехожих, і слухаючи їх мову, переконаний, що треба було ще вчора. Тож, читаймо книжки, панове. Бо живем в епоху «атаки мізків, за якою прийде атака міст», як каже Забужко.