Володимир Дегтярьов: "Про художній музей я написав би симфонію"

Ортутай Людмила   26 февраля 2016 20:06  242117371 1118544

11 років тому в цей день наш тато пішов у світ, де є місце ідеалістам, альтруїстам і людям з непохитною системою моральних цінностей. Він був саме таким, та щей вмів поєднувати в собі всі ці якості з почуттям гумору, здатністю зробити свято в будь-яку мить, завжди бути однолітком молодому поколінню і радіти кожному дню. Не буду багато писати. Викладу тут його інтерв'ю, що вийшло 1 червня 2002 року в газеті "Ужгород". Навряд чи воно є оцифроване, тому набрала його з пожовклої газети. Думки і переживання тата про теперішній стан речей в сфері культури і музейної діяльності досі актуальні, - написала 25 лютого у мережі Фейсбук Lina Degtyaryova. З великою пошаною до пам'яті МАЙСТРА, набираюся сміливості відтворити цей текст...

10999325_1037360826277918_7183520735903521517_n

Володимир Дегтярьов: "Про художній музей я написав би симфонію"

Призначення молодого наукового співробітника Володимира Дегтярьова директором художнього музею в середині 80-х стало своєрідною сенсацією в мистецькому житті краю і міста. Прецедент із роду незвичайних, якщо зважити на те, що всі високі посади у культурі тоді посідали люди більш "солідного" віку. Впевнена, що тодішній обласний керівник культурою не раз пошкодував про це, адже новий директор однієї з найпопулярніших установ міста не відзначався слухняністю і здобув репутацію "незручного". Втім, це не заважало йому впевнено керувати своїм "неспокійним господарством" разом із колективом однодумців-колег. Зараз Дегтярьову працювати набагато легше, бо немає бюрократичног тиску, але й складніше, адже фінансування музеїв з боку держави, фактично, припинено. Про це та інше наша розмова.

"МЕНІ НА РОДУ, МАБУТЬ, НАПИСАНО ПРАЦЮВАТИ В МУЗЕЇ".

- Як сталося, що Ви - філолог за фахом - присвятили своє життя музейній справі?

- Це сталося і випадково, і закономірно. Випадково, бо я дійсно закінчив не мистецький заклад, а російське відділення філфаку УжДУ. Направленн отримав у гірське село Лікіцари. У тамтешній школі уроки російської були поділені між викладачами фізкультури і фізики, тож мені дали зрозуміти, що я тут зайвий. Відкріплення в райвно отримав відразу ж. Повернувся до Ужгорода і почав шукати роботу. Про влаштування в школу годі були й думати. Три місяці працював в Баранинцях - завклубом, а згодом, коли з'явилася вакансія у відділі пам'ятників краєзнавчого музею, пішов туди. Саме там почався мій музейний трудовий шлях. Потім мене "переманили" в художній музей, і ось уже більше 25 років я працюю тут. Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника, старшого співробітника, заввідділенням фондів - до директора. 
А якщо говорити про закономірність вибору саме цієї професії, то, мабуть, так було написано мені на роду, тому що нічим іншим займатися не маю бажання.

- Нещодавно відзначився День музеїв . Для Вас це свято "зі сльозами на очах"?
- Знаєте, останніми роками - так. З сумом і болем у серці дивлюся на будівлю музея. Це пам'ятка архітектури 1809 року, одна з найцінніших у нашому місті, зараз знаходиться у вкрай занедбаному стані. Все помітнішими стають процеси руйнування, але, здається, це нікого не турбує. Тому, святкуючи День музеїв, ми розуміємо, що він має проходити набагато яскравіше і цікавіше, ніж ми можемо собі дозволити. Певним чином втрачається відчуття свята. Це не означає, що сидимо склавши руки, навпаки, намагаємося розширити рамки своєї діяльності, організовуючи концерти, фестивалі, конкурси. Останнім був конкурс дитячого малюнка у рамках Міжнародного фестивалю-конкурсу "Срібний Дзвін".

- Яким Ви бачите сучасний музейний заклад? 
- Фантазувати з цього приводу особливо не доводиться. Музей має залишитись музеєм. Це одна зі структур, яка з плином часу залишається досить консервативною. Щодо нашого закладу, то головною проблемою залишаються суто прозаїчні питання: заміна комунікацій, серйозний ремонт.

- Можливо, є інші приміщення, де можна було б розташувати ваш музей? 
- На мою думку, кращого місця для теперішнього музею, ніж теперішнє, в місті не існує. Насамперед це стосується розташування в історичному центрі міста, що є дуже зручним для відвідувачів. Нема потреби переносити й наші матеріали, для кожного з'ясують яких є своє місце. До речі, за якістю експозицій ми можемо конкурувати з багатьма музеями України. Інша справа, що ми не в змозі здійснювати свою профільну роботу саме у зв'язку зі станом музейних приміщень, частина з яких конче потребує реставрації. Тому працюють лише дві третини музею, в основному як виставковий зал.

- Кожен музей по-своєму унікальний. Чи є у вашому музеї якась своя, особлива родзинка? 
- У нашій колекції є унікальні зібрання російських та українських ікон, експонати світового образотворчого мистецтва. Не називатиму цифри, аби не привертати уваги тих, кого цікавить зовсім не з мистецького боку.

- До речі, чи були у вас випадки такої "немистецької зацікавленості" або, просто кажучи, спроби пограбування?
- Були спроби проникнення до сховища, на щастя, невдалі. Вберегла досить міцна міцна система охорони. А у виставкові зали цінні колекції ми просто не даємо через те, що не в змозі забезпечити посилені охорону. Отже, діємо за принципом: краще зберегти колекцію, ніж спровокувати злочинні дії.

“СЬОГОДНІ МАЄМО ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ ЗНАЮТЬ ДОРОГИ ДО МУЗЕЇВ”.

- Але ж, з іншого боку, всі ті унікальні твори не приносять ніякої користі, лежать, так би мовити, мертвим вантажем…
- Виходить, так, але причину я вже пояснив.

- І Вас не турбує такий стан справ?
- Звичайно, турбує. Але має “боліти” і в тих, у чиєму віданні ми знаходимося: управління культури облдержадміністрації, обласного депутатського корпусу. Гадаю, всі повинні розуміти, що неможливо виростити покоління людей, не даючи їм інформації про потужні культурні підживлюючі матеріали. На сьогодні вже маємо ціле покоління ужгородців, які не знають дороги до музеїв. Особисто я вважаю це трагедією. Яка зокрема відображається на наших стосунках зі школами. Останні хотіли б, аби ми давали їм матеріал для проведення на конкретних прикладах уроків етики та історії. Але ми не можемо їм у цьому допомогти за однієї причини: технічно не готові. Кажуть, сила держави визначається рівнем духовності. Якраз цей момент залишається на другому плані.

- Якщо б Ви мали можливість стати директором якогось музею за кордоном, який би вибрали?
- Зупинився би лише на нашому. Тут кожен експонат тримав у руках і вивчав – я його знаю до найменшої подробиці. Та коли буваю за кордоном – у Словаччині чи Угорщині, - по-доброму заздрю тамтешнім колегам. Скажімо, з Требішовським художнім музеєм, що в Словаччині, дружимо вже понад 10 років та спостерігаємо за змінами в житті “побратима”. І найголовніше, що вражає, це ставлення держави до музеїв узагалі. Ми мріємо про бодай якісь ремонти, а там піклуються про найсучасніше технічне оснащення. Якщо для нас комп’ютер або електронна друкарська машинка – це розкіш, то у “соудругів” комп’ютер був уже 8 років тому, і туди були занесені всі дані про експонати.

“ГОЛОВНИМ СПОНСОРОМ МУЗЕЇВ МАЄ БУТИ ДЕРЖАВА”

- Можливо, варто звернутися по допомогу до спонсорів?
- Мене взагалі дивує така постановка питання. Хто такий спонсор? Це людина, яка заробляє гроші, а потім цими грошима починає з кимось ділитися. Заради чого? Я стикався з такими людьми. Діалог відбувався приблизно таким чином: він питає, чий музей? Я відповідаю: державний. Він: а скільки держава виділяє коштів? Я: нічого. Він: тоді нема проблем, нехай держава дасть частину, а я – решту. Дуже правильна постановка питання. Вважаю, яас дармових грошей минув. Спонсори чітко і конкретно хочуть знати, що отримають узамін. А просто так вимагати, канючити... Ми ж не будинок престарілих, а державна установа. І головним спонсором має бути держава. Мова не про захист інтересів групи людей, а про процес виховання, який має контролювати держава.

- Ви плідно співпрацюєте з камерним хором “Кантус”. Як виникла така ідея?
- 11 років тому “Кантус” уперше показав у нас своє різдвяне дійство. Вийшло оригінально і незвично. Відтоді підтримуємо один одного. Музика, хоровий спів – це частина великої програми пропаганди мистецтва, такий своєрідний симбіоз музичного мистецтва з образотворчим. Великий зал музею має воістину унікальні акустичні можливості, тому інструментальна та хорова музика звучить неповторно. Взагалі, як кажуть знавці, це найкращий музичний майданчик Ужгорода, а можливо, й області. Тому “Кантус” так міцно “оселився” саме тут.

- Якби Ви задумали втілити симбіоз музики і художнього музею, то яку музичну форму для цього обрали б?
- Якби я писав музичний твір про художній музей, то обрав би форму симфонії. Це було би щось потужне, широке і разом з тим – ніжне, глибоке та мелодійне. Така ось асоціативна картина. І не питайте мене, чому саме так: одразу аргументувати вам свої відчуття просто не зможу.

“ПЕРШИМ МОЇМ АНСАМБЛЕМ БУВ ЕДЕЛЬВЕЙС”

- З музикою, наскільки мені відомо, пов’язана і частина Вашого життя?
- Було і таке, на початку 70-х. Тоді відбувався бурхливий розвиток інформаційних засобів, підйом нової музичної культури. Слідом за “The Beatles”, “Led Zeppelin”, з’явилася маса музичних ансамблів, різних за стилем та спрямуванням. Самовисловлюватися почали повально. Захопило й мене. Першим моїм колективом був “Едельвейс”, створений при Палаці піонерів. Там тоді була найкраща апаратура в місті. А для музикантів хороше звучання – це головне. Потім перейшов у “Тису” ... До речі, така “міграція” була характерна для тих часів, бо відбувався цілком природний процес розпаду одних груп і створення інших. Незабаром потрапив у відомий на той час колектив “Кольори Закарпаття”, де тоді грали такі музиканти як Валерій Іванов, Василь Фучко, Алік Сударєв, Володя Лазорик, Саша Воротинцев, Коля Далекорей. Певний час ми працювали при філармонії, але потім туди запросили більш “наїжджений” колектив “Музики”. Ми залишилися “забойщиками”, тобто, тими, хто починає концерт і розігріває публіку.

- Але Вам довелося все ж таки свого часу вибирати між музичною кар’єрою та музеєм... 
- Так, це був нелегкий вибір. Питання стало ребром: або разом із “Кольорами” готуватися до гастролей, або залишитися в музеї. Вибрав друге і не шкодую про це.

“ГОЛОВНИМ ДЛЯ ЛЮДИНИ І СЬОГОДНІ ВВАЖАЮ ВІДЧУТТЯ СВОБОДИ”

- Ви завжди знаєте, чого хочете, здатні приймати рішення і дотримуватися слова?
- Намагаюся робити так. І зазвичай, якщо не заважають обставини, тримаюся цієї лінії. Вважаю, це суто чоловічі риси. А ще до цього треба вміти не шкодувати себе, гідно ставитися до жінки, до дітей. І, головне, доводити свою правоту особистим прикладом, який має величезне значення для утвердження авторитету як такого.

- Чи доводилося зраджувати собі, своїм переконанням через якісь обставини?
- Так, доводилося. Коли “тиснули” згори і доводилося виконувати чужу волю. Бувало, ти всіма фібрами душі проти, а тобі кидають: “Кінчай філософствувати, роби, як сказали”. І нічого в таких випадках не поробиш.

- Ви переживаєте пору зрілості. Чи змінилися Ваші ідеали, які сповідували в молодості?
- На щастя, не змінилися. Головним для себе як тоді, так і сьогодні вважаю відчуття свободи. Всі люди мають бути вільними, принаймні в своєму мисленні. Тільки незалежність особистості дає можливість розвиватися. Помітив, що люди, затиснуті в рамки, як правило, старіють прямо пропорційно своєму вікові. Вважаю, молодість душі має супроводжувати все життя. І не треба відокремлювати себе від сучасної молоді, згадуючи про те, як було колись, - це невдячна справа.

- Вас вважають хорошим сім’янином. Поділіться, якщо маєте, своїм секретом подружнього життя.
- Дякую за комплімент, не знав, що маю таку репутацію. Ми з дружиною разом уже 26 років, і головний секрет нашого сімейного щастя дуже простий: робимо все, аби виховати наших сина і доньку справжніми людьми – на власному прикладі зокрема.

12439384_1270851756262156_392086479612202714_n

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментарии (1)

Вiктор  26.02.16 20:35

Чудова була людина.Шкода,що так рано пiшов вiд нас.

Всего комментариев 1