ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ (продовження)

Микола Скунць  30 апреля 2012 15:08  41411025 011354

30-те квітня для моєї родини найтрагічніший день. 5-ть років тому пішов від нас батько, так і не зустрівши своє 65-ти ліття. Цього року татів ювілей будуть святкувати на державному рівні, а отже маю надію, його поезію ще раз перечитають а хтось, можливо, і  відкриє для себе Скунця. Силами багатьох людей, та в першу чергу моєї сестри Наталки і мами  вийшов друком у видавництві «Ліра» 4-й том творів. У сьогоденні за цю прозу тата би назвали блогером! Проте сьогодні душа просить поезії. ЙОГО - великого поета і у чомусь пророка...

 

Скунць

СВІТ БЕЗ БАТЬКА

Пройшли роки, готовий сам до смерті.

Але його із пам’яті не стерти.

 Вже по суботах їздити не треба

мені в Міжгір’я. Спокій. Сірота.

Відправлена заупокійна треба

уже й за батьком. От я й сирота.

Вмирав мій батько, як і мати, в квітні.

Товкла про сповідь родичів товпа,

а він сказав: «Нікого з того світу

ще не вернули, хто вмер без попа».

Баби вжахнулись: це зректися раю!

А в шибку билась провесняна синь,

і він не вірив просто, що вмирає,

чекав на сина...

Припізнився син.

Зібрався син: сьогодні точно їду!

А мав би він прилинути, як птах.

Вмирав мій батько на руках сусіда,

що був також у батькових літах.

На похорон не видали нам візи,

бо Першотравень маршами гримів,

і, як злочинці, нишкнули павізи1

перед червоним буйством прапорів.

Ще й потужити не дозволив поспіх —

та вже ж закрито, грім його побий!

На поминки двох баранів колгоспних

зарізав нам вівчарик молодий.

Ми, як належить, батька відспівали

(забудемо про вкрадених ягнят)

двома попами: зовсім православним

і тим, що був затятий уніат.

Пішов мій батько у дорогу вічну,

і з ним — його неграмотне добро.

А я вернувся на роботу звичну

і все чекав партійного бюро.

Я знав уже, що маю відповісти,

коли попів мені хтось пом’яне:

«Так, я ішов без Бога в комуністи,

та не робіть безбатченком мене».

Все обійшлось. Одежу маю, їжу.

Хоч не багач, але ж і не бідняк.

В народ по теми героїчні їжджу.

І консультую творчий молодняк.

А то й чарчину перекину крадьки.

Приходить часом батько в мої сни.

І, хоч не зве мене до себе батько,

боюсь попів, оркестрів і... весни.

1988

На кладовище вже мене несуть.

І я не плачу. Плаче моя суть.

Бо в цім житті було мене ще треба –

такого от нетреба й сухореба.

Бо в цім житті, де люде не вмирають,

здолавши смерть, продовжують свій рід,

я, син свободи і свойого краю, –

я сам засів за себе, як за дріт.

Я в цім житті був від епохи вище.

І це мій гріх. Все інше – то не гріх.

Дарма несуть мене на кладовище.

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.

СОБІ НА СМЕРТЬ

От уже й закінчилася битва

на бою льодовім крижана.

І заплаче за мною молитва,

і в печалі заплаче жона.

Тільки знайте, що я не льодина,

я звичайний сумний чоловік,

ще, можливо, заплаче людина

та, яку я не бачив вовік.

Я любив і сади й виногради,

але, мабуть, любив я тому,

що від них не бувало ще зради,

і служити не мав я кому.

 Можна бити. Чи просто грубити.

Та пробачте, кого не згадав,

я любити умів і робити,

але світ, де живу, спотребити

за життя вам, звичайно, не дав!

 Розумію – життя у вас битва.

Але я залишаюся – без...

Адже ваша нещира молитва

упаде, не досягши небес.

Коли в мене й душа вже похила,

смерть чекає свого любаса,

і роззявила пащу могила –

я побачив, що є небеса.

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>