Жити у Середньовіччі

Михайло Маркович  18 сентября 2017 17:05  418160436 0161978

Переливати з пустого в порожнє, писати загальновідомі істини, пережовувати питання їхати-залишатися, нарікати, скажімо, на кількість позашляховиків і жебраків на вулицях міста чи потерпати над долею бідолашної української мови, – дуже енергозатратна і маловдячна справа.

Мова та ідентичність, нацменшини і нелегали, гори і підземелля людських душ – все це мені ой як не байдуже, безліч тем запрошують по-новому сфокусувати свої оптичні прилади, досліджувати речі й поняття, в яких можеш відкрити геть незнане і тим цікаве, сказано ж до нас: я знаю тільки те, що нічого не знаю. Чи може щось більше мотивувати людину до пізнання?

Мені б зараз краще писалося про Форум і книги, внутрішні й зовнішні кордони чи про банальний прихід осені в задимлені задумані гори Міжгірщини. Однак є речі, які лежать ось тут, зовсім поруч, під ногами. Вони заполонили весь наш простір, місця де живуть масово й взагалі немає життя, закапелки населених пунктів і, що ще страшніше, закутки свідомості.

середньовіччя

Ужгород. Вулиця Волошина. Хвилясті острови розбитої бруківки, чеська забудова в обіймах дикого винограду, сміх і плач дітей з вікон дитсадків, наука, мистецтво, фізика, сміття, туманне Середньовіччя. Вулиця цигаркових недопалків, студентських «лабораторних» халатів, тваринних екскрементів, березових мітел, самотнього гідранта, розчавлених тісних тротуарів, чорнобривців у автомобільних шинах, «Госпóди» і «Еґана», вулиця сміття. Людське, занадто людське, як сказав би Ніцше.

Природа не терпить пустоти. І де, як не на Волошина можна в цьому переконатися. Старий згнилий пень дерева тут наповнюють геть неочікуваними речами. Щербатість тротуару усувається легко – закидується непотребом. Здається погляди старших чоловіків і жінок, що вигулюють своїх домашніх улюбленців на цій вулиці, винятково меланхолійні. Особливо коли їх пухнасті чи гладкошерсті друзі випорожнюються людям під ноги, очима вони (власники тварин) шукають щось таємниче в небі. Головне, щоб не зустрітися з тобою поглядом. Невже в декого від цього прокинеться щось схоже на розуміння чистоти? Жодного разу я не бачив щоб залишене тваринами хтось прибрав. Жодного. Все йде з часом, дощами і за ногами.

Вулиця студентів і вчителів, підприємців і податківців, вулиця президента одноденної держави, вулиця людей, що називають себе європейцями, вулиця василіанських монахів, затуманеного Середньовіччя. Вулиця міста, у якому вже всі звикли до сміття, до того, що можна будь-що і будь-де викинути, висипати, розлити, залишити. Бо ж нікому нічого за це не буде. Нікому це не вдарить по кишені і по одному місці.

Головне, при зауваженні, зробити обурливий байдужий вигляд, що тебе це не стосується, не цікаво, не важливо, закритися у власну мушлю безневинності. Перевести стрілки на прибиральників, на туристів, на ромів, врешті-решт. Не бачити власної гордості за цим сміттям, не підняти папірець, обгортку чи паперовий стаканчик. Невже це понад сили ужгородців? Невже можна не любити це неймовірне місто?

Вулиця Волошина. Вулиця мистецтва і освіти, досягнень і втрат. Пояс замкової гори. Туманне Середньовіччя.

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>