Що закарпатець без біциґлів?

Серед великої кількості крайових еклектичних і майже інтернаціональних говірок є одне словечко, зрозуміле кожному закарпатцю, – біциґлі. А ще зовсім недавно саме велосипед був для земляків найоптимальнішим і найзручнішим транспортом. Без двоколісного коника навіть якось важко уявити наш сільський край. Жони на біциґлях без рами з цнотливо й хитро затиснутою спідницею, «аби вітер не задер». Дідики з прищіпками на штанинах, «аби ланц не замастив». Дітлахи, які примудрялися ганяти під рамою чоловічої «України», навіть не торкаючись сидіння, – саме такі асоціації викликає в мене рідне слово біциґлик.

Коли я почала їздити на ровері – навіть не пригадаю: здається, це було завжди. Звісно, й падала (одного разу навіть в річку), траплялися дрібні та великі аварії, і спроби поїздити на велосипеді по тонкій тисянській кризі, і поїздки з друзями, стоячи на багажнику, – таку велосипедну хронологію, напевно, може розповісти кожен, хто застав розквіт «України», «Супутника», «Туриста» чи «Орльонка». Єдиний нюанс, який додавався до цієї історії: якщо ти народився біля Говерли – це гірські мандрівки на ровері, у якого зі швидкостей і передач є аж одна – твої ноги.

Сьогодні ж вибрати собі біциґлик до смаку, снаги і потреб можна запросто. А завдяки плідній роботі китайської і тайванської промисловості – ще й доволі доступно для гаманця. Та закарпатці чомусь не поспішають пересідати на байки. Мова не про дітей чи підлітків, бо якраз ця невгомонна братія не зраджує давній любові до велосипедів.

Все-таки є в нас такий суто пострадянський стереотип, що, мовляв, не личить дорослій, солідній людині возитися на біциґлях. Після досягнення певного віку годиться пересідати лиш на файну автівку. Ну, ще можна на таксі їздити. Зате купа закарпатців возиться-мучиться в громадському транспорті, поїздки в якому часто нагадують колоритні знімки потягів з Індії, регулярно стирчить у дорожніх корках і лає паскудні українські дороги.
Їзда ж на велосипеді – це чисте відчуття свободи: від даішників, цін на бензин, заторів, відсотків на автокредити, «запашних» сусідів у маршрутках, задишки й поганого настрою. Але в той час, коли низка європейських держав регулярно агітує своїх громадян пересідати на байки (дешево, екологічно, здорово!) і створює для цього всі умови, – у нас немає елементарних велодоріжок, навіть у найбільших українських містах.

 Наш велосипедист – це щось на кшталт вільного електрона: вже не пішохід, але ще й не власник автівки, тому державним мужам на нього – хіба брудом з-під коліс обли­ти. Перехожим він заважає, водіям надокучливо маячить на дорозі, а до чиновників постійно чіпляється з якимись велодоріжками чи спеціальними парковками. 

Можновладці ж не дуже люб­лять, коли їх турбують у комфорті їх ніх суто європейських автомобілів, з яких тоді пересядуть на велосипеди, коли й легендарний рак на біциґлі. Але ж у жодному разі не вартує брати приклад з влади, ліпше прислухатися до слів американського президента Джона Кеннеді, який дуже влучно визначив причину неминущої любові до ровера: «Ніщо не зрівняється із задоволенням від простої поїздки на велосипеді».