І все ж – No pasaran!

Лариса Романюк   29 августа 2012 23:11  40319787 020296

Напевно, не кожному вдасться згадати своє перше почуття гордості за власну країну. Ясна річ, якщо таке взагалі було. Той момент, коли усвідомлення, що ти українець, викликає особливу світлу радість і душевний щем. Мені ж чомусь добре запам’ятався (якщо й не перший, то дуже яскравий) епізод з власного досвіду. Зізнаюся, коли на зимовій Олімпіаді в Ліллегамері в 1994 році Оксана Баюл завоювала для нашої держави перше «незалежне» золото, від радості я щиро плакала разом із фігуристкою в унісон. Не змогло зіпсувати радісних емоцій навіть те, що в організаторів не виявилося запису українського гімну – його шукали понад 40 хвилин. А наш прапор, врешті, злетів на щоглу догори дриґом. Досі пам’ятаю відчуття вдячності до цієї тендітної дівчинки в рожевій сукенці, завдяки таланту й праці якої, багато хто дізнався, що на карті є така держава – Україна. Але визначальне – хотілося зробити щось таке, аби вже завдяки мені підняли український прапор і заграли гімн нашої держави!
Наступний схожий момент для мене стався на п’ятий рік незалежності держави – у ніч з 27 на 28 червня. 23 години поспіль приймали Конституцію України. Тієї вікопомної ночі не спали депутати, тисячі українців, не лягала і я, пильнуючи за перипетіями та дискусіями в сесійній залі. Тоді було чітке усвідомлення, що от саме в цей важливий момент ти є не просто свідком надзвичайної події, а справжнім її співучасником. Коли нардепи виносили на руках доповідача щодо тексту Конституції Михайла Сироту, який мужньо вистояв біля трибуни всю ніч, у мене було бажання теж приєднатися й з радості підкинути його аж до самого неба. На жаль, жодного разу більше мені не хотілося носити депутата на руках. Ба більше – тепер сама навіть думка така здалася б абсурдом.
Потім був аж 2004 рік. Нині мож­на будь-що казати про події Помаранчевої революції, «добрим тоном» останнім часом стало розповідати про те, що ми там, мовляв, так стояли, так стояли, а нас, бачте, кинули. Але такої гордості, як була тоді за наших розумних, добрих, сміливих і вільних людей, я більше не пригадаю. Здавалося, що разом зможемо все. І немає такої роботи, яку не здолаємо, не існує сили, яка нас зупинить.
Знайшлася й зупинила – ми самі. Це й справді дуже гарно – стояти під прапорами і співати гімн, скандувати гасла, обійматися і братися. І самим собі дивуватися, мовляв, он ми які! А далі піти з площ і чекати, що все само собою вляжеться і цього разу піде як намащене. Але ж так, на жаль, буває лише в казках. Мало одного разу вийти, аби відстояти свої переконання і позиції, а у випадку України – саме право на людське існування. Згадайте лишень, що писав про це Гете: «Тільки той гідний щастя і свободи, хто кожен день за них іде на бій».
Я розумію тих, які кажуть, що після згаданих подій повністю розчарувалися й зневірилися, адже дуже важко втрачати ілюзії щодо себе. Не політики нас зрадили, а, вже вибачте, – ми самі. Але варто пам’ятати, що так теж не буває, аби не можна змінитися, виправити помилки, зробити висновки – були б бажання і мотивація. А українцям, чого-чого, а обґрунтування для того, аби діяти, вистачає з лишком: нам просто нікуди відступати. Та є що втрачати – рештки гордості.

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>