Без назви

Алла Хаятова  22 июня 2016 20:05  789127134 0128397

Тобі сім років. Ховають Тата. Ти в шоці, цвинтар – це жах. Роками не ходиш на кладовища. Йдеш, уже свідомо і добровільно, вже коли стаєш дорослою жінкою. Й то по роботі. Ну, може бути – кажеш ти, але все ж. Йдеш лише тоді, коли не піти не можеш. Дід. Бабця. Учителька. Старший колега, він же вчитель...

Ти не розумієш, що таке Смерть. Не розумієш, як так може бути – була Людина, був цілий Світ, а щодо декого – і Всесвіт – і нема. Просто нема. Просто не розумієш. Ти, як усі, плачеш над Небесною Сотнею. Не розумієш, як так – був хлопчина, і його нема… Але плачеш не на цвинтарі.

І приходить Війна. Війна. Ні, не проклята. Проклятий – ворог. Вона – священна, бо за свою землю. Приходить Вона, йдуть Вони. Ти знову не розумієш: як так. Так несправедливо.

Перша така новина для Закарпаття. Твій редактор загальнонаціонального каналу ставить до відома: ви їдете знімати. Ти питаєш: як? Ну як? Як знімати сюжет про … Смерть. Як там питати рідних і побратимів? Як знімати біля тіла?.. Тобі закривають рота: Іванка з Франківська вже чотирьох поховала. І зробила чотири сюжети. Їдеш і працюєш. Бачиш, як зомліває його однокласниця-подруга. Слухаєш, як його дідо розповідає, що хлопчик любив риболовлю… Ти працюєш. Потім вибираєш синхрони, пишеш сюжет і переганяєш відео. Кажеш редакторові, куди краще покласти кадри про квіти, якими всипана дорога. І не плачеш. Там не плачеш.

Ти перестаєш плакати на п’ятому некролозі, який пишеш. І це лякає найбільше. Бо найстрашнішим вважаєш припинити сприймати Кожного Нашого як особисту трагедію. Найгірше – коли Вони можуть перетворитися на цифри сухої статистики. Але ні. Ти знову плачеш над новим некрологом. За рік ти відвідала похоронів в рази більше, ніж за все попереднє життя. І тільки за саме це ти ніколи вже не пробачиш.

Ти вже не рахуєш некрологи і повідомлення про прощання, котрі пишеш. Ти не йдеш на перший великий похорон в Ужгороді, але потім плачеш над першою ж фотографією звідти. Ридаєш ридма, захлинаючись повітрям. Відчуваєш, що місто після цього як присипане попелом і навіть кажеш: може, нарешті так до людей вже дійде, що Війна, таки Війна. Нарешті вже дійде…

Ти йдеш на другий великий похорон в Ужгороді і не плачеш там. Плачеш удома, згадуючи, як там плакали дорослі чоловіки в одностроях. Ти пишеш черговий некролог. Ти знаєш майже всі їхні прізвища. Згодом ти вже знаєш і вдів… Найболючіше, коли плачуть твої дівчата-волонтери, для котрих Він був голосом з фронту й став рідним. Його обличчя вони вперше побачать на похороні.

Ти говориш: це нестерпно. Так не має бути. Ти продовжуєш сприймати кожного, як одночасно свою і як спільну трагедію. Ти не знала жодного із них при житті. Коли йде Свій, нарешті знайомий, хоч і не пригадуєш спілкування, ти не підеш на похорон. Бо не витримаєш не свого горя. А горя інших Своїх.

Коли знову йде Свій, але котрого знаєш (на «добрий день», та все ж), ти не їдеш на похорон. Бо мусиш дещо робити, чого не зроблять інші Свої, бо будуть там. Де багато горя. І сліз. А ти вже нарешті розумієш, що плакати – це добре. Бо горе треба проживати, а не ховати вглиб. Та досі не можеш плакати на людях. Хоча вкотре ловиш себе на дивному відчутті: на прощання приходять всі ті ж самі люди, свої і хороші, з якими б ходити на каву, а не на похорони, та бачитеся ви саме там… І від них і сліз можна не приховувати. Та все ж…

І завтра в Ужгороді - похорон. І знаєш, що будуть ще...

Ти знаєш, що знову писатимеш некрологи. І не знаєш, чи будеш плакати цього разу, чи ні. Але знаєш, що писатимеш. Вона таки проклята. Проклята…

P.S. Вони живуть, доки Їх пам’ятають… Не забуваймо цього. І Їх.

Оставить комментарий

Комментаторы, которые будут допускать в своих комментариях оскорбления в отношении других участников дискуссии, будут забанены модератором без каких либо предупреждений и объяснений. Также данные о таких пользователях могут быть переданы правоохранительным органам, если от них поступил соответствующий запрос. В комментарии запрещено добавлять ссылки и рекламные сообщения!

Комментариев нет
]]>