Без права на повернення

Такими ж березневими днями 1946-го за розпорядженням НКВС СРСР №1034 від 15 січня 1946 року почалося виселення з території Закарпаття до Сибіру закарпатських німців. Їх «вічне поселення» тривало дев’ять років і десять місяців, до появи 13 грудня 1955 року указу Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень у правовому стані з німців і членів їх сімей, які знаходяться на спецпоселенні».

Просто і зрозуміло колишній заступник прокурора Закарпатської області Володимир Вязмітінов, задовго до появи Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” і здобуття Україною своєї незалежності, на початку липня 1989 року визначив повну невинність мешканця села Павшино Мукачівського району Кізмана Михайла Йосиповича, одного з 2670 інших закарпатських німців, виселених 6 березня 1946 року за розпорядженням НКВС СРСР № 1034 від 15 січня 1946 року з території Закарпаття до Сибіру: «…Факт втечі Кізмана М.Й. з Тюменської області, куди він був виселений незаконно, не несе складу злочину».

Він — один із 16-ти своїх співвітчизників, більшість з яких — сімейні, які, незважаючи на суворий режим «вічного» примусового поселення, все ж наважились у 1947—1948 роках разом зі своїми дітьми на втечу з далекої Тюменської області до своїх закарпатських домівок. Рік-півтора вони навіть встигли пожити у своїх селах, влаштуватися на роботу, але в 1949 році всі, відповідно до вимог указу Президії Верховної Ради СРСР “Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу”, були заарештовані місцевими органами МВС і після кількох місяців слідства засуджені на 20 років каторжних робіт кожний, а їх малолітні діти — взяті до спеціальних дитячих будинків, що теж прирівнювалося до примусової ізоляції.

♦ Наші лісоруби в Ізовці (Тюменська область).

Показовим є той факт, що за ситуацією в місцях розміщення спецпоселенців і режимом їх охорони, крім величезної маси генеральського, офіцерського і рядового складу, які забезпечували цей режим, не менш пильно стежив і сам радянський вождь Й. Сталін. Один з таких прикладів — після доповіді міністра державної безпеки В.Абакумова 13 лютого 1950 року про те, що лише того дня Особливою нарадою при МДБ СРСР за втечі з місць спецпоселень було засуджено по згаданому вище указу 1592 чол., «вождь» з вродженою йому прискіпливістю запитав: «А хто у нас відповідає за втечі?» Питання погрозливе, але цілком резонне, якщо врахувати, що непоодинокі випадки втеч з місць примусового поселення завжди розглядались і доповідалися «наверх» як надзвичайні події в системі радянського ГУЛАГу, а за післявоєнний період, у порівнянні з 1940 роком, кількість спецпоселенців «у віддалених районах Радянського Союзу» зросла майже втричі — до 2819776 чол. Уточнимо: не засуджених — їх кількість теж була не менш вражаючою, а саме примусово виселених. З них — 1016543 чол. становили німці, громадяни СРСР, серед яких, як бачимо, знайшлося місце і для 2670 їх закарпатських співвітчизників.

“Вічне” поселення депортованих закарпатських німців продовжувалося дев’ять років і десять місяців, до появи 13 грудня 1955 року указу Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень у правовому стані з німців і членів їх сімей, які знаходяться на спецпоселенні», без його публікації у відкритій пресі. В цьому указі були враховані пропозиції міністра внутрішніх справ СРСР С.Круглова, надіслані ним у липні 1953 року, вже після смерті Й.Сталіна, до голови Ради міністрів СРСР Г.Малєнкова, в яких передбачалося «відмінити спецпоселення» для осіб, депортованих «навічно», а також осіб, «виселених без визначення строку на їх виселення як особливого заходу», «звільнити з місць спецпоселення німців, громадян СРСР», та «зняти з обліку органів МВС усіх дітей з сімей спецпоселенців, які не досягли 16-річного віку, і в подальшому таких дітей на облік не брати”. Далі пропонувалося утриматися від звільнення зі спецпоселень німців, громадян СРСР, репатрійованих у 1945 році з Німеччини. Водночас кінцевий пункт зазначеного указу, майже традиційний для всіх репресованих у радянський період громадян, містив застереження стосовно того, що «зняття з німців обмежень по спецпоселенню не тягне за собою повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права на повернення в місця, звідки були виселені».

♦ Навантаження залізничних шпал на баржу біля поселень Артамоново та Карбан.

Втім, біля трьохсот закарпатських німців відразу скористалися цим указом і повернулись як такі, що начебто «цього указу не зрозуміли і не знали про заборону повернення до своїх домівок». Інша їх частина шукала притулку в колишніх т.зв. «німецьких селах» Одеської, Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей. Немало було й таких, які приїхали на Закарпаття, але зважаючи на погрози щодо їх повторного виселення, правда, тепер лише за межі області, та переконавшись у повній втраті своїх колишніх господарств, якими вже давно володіли інші люди, повернулися в обжиті ними місця у тій же Тюменській області, звідки ще зовсім недавно всіма силами намагалися виїхати. Ті ж, хто зумів налагодити листування зі своїми родинами у Німеччині, тепер мужньо відстоювали своє право на «об’єднання сімей», розлучених війною, і непохитно стояли в черзі на виїзд у цю країну на постійне проживання. Дійсно, пройде кілька років і в Німеччині виникне дещо тепер призабутий «Союз закарпатських німців», громадська організація, сформована з колишніх мешканців нашого краю. Найцікавіше і водночас цинічне полягало в тому, що наші обласні партійні та органи безпеки офіційно пояснювали причини депортації закарпатських німців до Сибіру, як і їх особисте намагання згодом виїхати до Німеччини, тим, що, мовляв, вони самі в усьому винні, бо були завжди вороже налаштовані до радянської держави. Як сумнівний доказ своїх нічим необґрунтованих уявлень про закарпатських німців, а, відтак, й самої політики до них у повоєнний період, став факт від’їзду частини місцевих німців на Захід напередодні вступу радянських військ восени 1944 року на територію Закарпаття. І першим, хто зробив саме такий висновок, як не дивно, був голова Народної Ради Закарпатської України Іван Туряниця. У своїй постанові від 4 серпня 1945 року, ще до офіційного входження Закарпаття до складу радянської держави, пояснюючи свою позицію до місцевих німців, він наголошував: «Провести адміністративне виселення німців і осіб, які втікали з німецько-угорськими військами, а потім повернулися на територію Закарпатської України». Так, втікали, як у 1939 році втікав у Радянський Союз і сам Іван Туряниця перед вступом угорських військ на територію Карпатської України, бо боялися переслідування з боку радянських органів. І багато в чому їх побоювання були небезпідставними. Але ж вони повернулися до рідного краю всупереч своїм побоюванням! Можливо, навіть, сподівалися на захист Івана Туряниці, який в силу обставин став керувати краєм.

Ставлення радянських органів до закарпатських німців, як і до інших національних громад краю, не було чимось винятковим. Політика радянської влади до завойованих народів, в Україні — «возз’єднаних» «как єдинокровних», чи то «поднєвольних украінскіх братьєв», як і в попередні століття при царській Росії, базувалась на застосуванні жорстоких репресій до корінного населення. Насамперед задля його упокорення, навіть якщо антиросійських виступів взагалі не спостерігалося. У Закарпатській області все повторювалось одне до одного. Готуючи свої війська до вступу на територію Закарпатської України, військово-політичне командування 4-го Українського фронту 18 серпня 1944 року затвердило розшукові, репресивні та інші превентивні заходи підрозділів військової контррозвідки «Смерш» і фронтових військ НКВС по охороні тилу фронту щодо місцевих партійних та громадських лідерів минулого режиму і їхніх прихильників, забезпечуючи тим виконання головних, суто політичних завдань, якими передбачався відрив цієї території від Чехословаччини та початок невідкладної радянізації краю.

Вже у перші дні «визвольного походу» цього фронту територією Закарпаття розпочалися масові арешти осіб, причетних до розбудови Карпатської України (1938—1939 рр.), та членів її урядової партії «Українське Національне Об’єднання» (УНО), назва якої тепер стала орієнтиром для радянських каральних органів.

Поряд з ними — тих, хто причетний до інших партій і організацій, зокрема, угорських та німецьких, працівників друкованих видань, підприємців, банківських службовців та рядових громадян, в першу чергу, прихильників своїх національних партійних і громадських структур. Частина з них у січні 1945 року на підставі вироків військових трибуналів була розстріляна, решта — ізольована у «спеціальні» табори НКВС на території донбаських міст Сталіно (нині Донецьк) та Єнакієво.
Одночасно з цим процесом 13 листопада 1944 року розпочалася військова операція по «із’ятію» (вилученню) закарпатських угорців і німців, донедавна військовослужбовців 1-ї угорської армії, яка протистояла радянським військам у Карпатах. Приймаючи це рішення, Військова рада фронту відверто проігнорувала наказ свого командуючого генерала-полковника І.Петрова від 22 жовтня 1944 року, в якому він, у зв’язку з переходом командуючого 1-ї угорської армії генерала-полковника Бейли Міклоша Далнокі 17 жовтня 1944 року на радянську сторону разом зі своїм штабом і його зверненням до своїх військ припинити опір радянському наступу, обіцяв солдатам і офіцерам цієї армії, якщо вони виконають наказ свого командуючого і теж перейдуть на радянську сторону, не вважати їх військовополоненими.

♦ Табірні лісоруби.

Як результат цієї операції, понад 30 тис. мешканців краю угорської та німецької національностей опинилися в радянських таборах для військовополонених. Разом з ними — т. зв. «військовозобов’язані» цих національностей, особи суто цивільні, де, як відомо, значна частина їх загинула.

У середині грудня 1944 року, згідно з постановою Державного комітету оборони СРСР, підписаної особисто Й.Сталіним, розпочалася чергова військова операція, що охопила країни Європи, на території яких вступили радянські війська, серед них і Чехословаччину, до складу якої формально ще входила Закарпатська Україна. Йдеться про інтернування та мобілізацію місцевих працездатних німців, чоловіків і жінок, на роботи в тилових районах радянської держави, переважно — на підприємствах металургійної і хімічної промисловості, зокрема у містах Донбасу.

Водночас 18 грудня 1944 року в Закарпатській Україні почав діяти Спеціальний суд при Народній Раді Закарпатської України, який мав всеохоплюючі повноваження, спрямовані проти колишніх керівників управлінських структур попередніх режимів та місцевих діячів політичних партій. Основним же напрямом його діяльності було покарання «зрадників та помічників з громадян Закарпатської України, які зміцнювали окупаційний режим», «осіб, що саботують діяльність Народної Ради Закарпатської України та проводять агітацію і пропаганду, скеровану проти визволительниці — Червоної армії».

Проте, як свідчать архівні судові справи, було «визнано потрібним» у першу чергу засудити велику групу місцевих німців, колишніх членів громадської організації «Фольксбунд дер дойчен», з них — багатьох до страти, які за мобілізаційними приписами та «добровільною згодою» були зараховані до відступаючих німецьких та угорських військ у допоміжні підрозділи на «посади» візників, колесарів, конюхів, теслярів, кухарів, санітарів як непідготовлених до військової служби.

Призначений головою цього суду В.Русин, вбачається, сповна вгамував жагу своєї ненависті до громадян краю, безжально караючи багатьох на смерть.

А вже у січні—березні 1945 року на підставі наказу НКВС СРСР від 11 січня того ж року відбулися повторні повальні арешти осіб, які мали хоча б якесь відношення до все ж тих попередніх політичних режимів та партій і громадських організацій — «Фольксбунд дер дойчен», «Левенте», «Просвіта», «Пласт», партій загально-громадського спрямування — «Автономно-аграрний союз», «Руська національна аграрна партія», «Українське Національне Об’єднання», «Карпатська Січ». Разом з ними до цього переліку потрапили й «інші ворожі елементи» — керівники господарчих та адміністративних установ, включно до сільських старост та підстарост. Як результат, лише за другу половину січня до березня за цим наказом було заарештовано 2 тис. 443 особи. З них на 17 березня 1945 року було передано в органи «Смерш» 600 чол., направлено в тилові табори 1202, у шпиталі — 124, звільнено — 8, залишилося на пунктах збору — 509 осіб різних національностей, котрі представляли закарпатську спільноту.

Тобто представники всіх національних крайових громад, зокрема, і місцеві німці не були обділені пильною увагою як радянських, так і «своїх» закарпатських органів безпеки, народної міліції та прокуратури, що діяли за радянським взірцем.

Олексій КОРСУН,
заступник голови редколегії
обласної Книги «Реабілітовані історією».

Від автора. Трагічні сторінки історії Закарпаття, пов’язані з насильницькою депортацією мешканців німецької національності нашого краю у березні 1946 року, як й іншими репресивними акціями з боку радянських каральних органів до місцевого населення у повоєнний період, розкриті доволі повно. За останні роки в науковий обіг з цих проблемних питань введено кілька тисяч унікальних за своїм змістом архівних документів, раніше не відомих дослідникам. Значна їх частина ввійшла до фундаментальних науково-документальних збірників «Возз’єднання» (1998), «Тернистий шлях до України…» (2007), двотомного видання «Карпатська Україна…» (2009, 2010), двох книг «Закарпатські втікачі в СРСР…» (2008, 2011), «Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси…» (2012), «Колективізація в Закарпатті: політичні та адміністративні заходи примусового впливу на селян…» (2014), підготовлених редколегією обласної Книги «Реабілітовані історією», а також використана в багатьох документальних нарисах та матеріалах обласних і міжнародних наукових конференцій.

Шляхом дослідження інших документальних матеріалів, виявлених у Державному архіві Закарпатської області, архівах управлінь СБ та МВС України в Закарпатській області, раніше — в окремих державних архівах Російської Федерації, а також спираючись на спогади колишніх мешканців краю, депортованих свого часу в Тюменську область — Леонарда Ковача, Георга Пфістера, Георга Коцауера та ін., опублікованих в Німеччині, вдалось суттєво доповнити факти щодо поневірянь закарпатських німців у період їх вимушеного виїзду до Словаччини і Німеччини восени 1944 року та їх депортації до Сибіру в березні 1946 року.

В цьому ж ряду рідкісною удачею можна вважати недавно виявлені в архіві Головного управління Національної поліції України в Закарпатській області оперативно-слідчі справи (16) на депортованих у Тюменську область окремих сімей закарпатських німців. Серед них і справа на Кізмана Михайла Йосиповича, архівні матеріали якої поклали початок цього нарису, а також документальні свідчення про драматичні і, водночас, дивовижні долі інших фігурантів цих справ. Зокрема, на Фішер Марію Карлівну, мешканку села Пузняківці Мукачівського району, яка у зимову пору 1947 року разом з трьома дітьми, одне з яких несла на руках, втекла з місць примусового поселення і зуміла добратися до своєї домівки.

Всі ці архівні і їм подібні документи давно заслуговують не лише на увагу істориків-науковців, але, не менше, і на своє відображення в художніх творах. Шкода лише, що така благодатна творча нива все ще залишається поза увагою наших митців.

Фото та малюнки з книги Георга Пфістера
«Карпатські німці».